Теорії походження душі – 2 // Теории происхождения души – 2

субота, 6 березня 2010 р.

Продовження, початок тут >>>

2. Поняття душі. Розвиток «науки про душу»

Поняття душі. Розвиток «науки про душу» У чому тільки не вбачали природу душі. Рідна мова зберегла для нас перше, стародавнє уявлення про душу – як частинку повітряної стихії, про спорідненість душі і дихання (порівняйте: душа – дихати – дух – воздух). Той же самий зв'язок виразно видно в словах ψυχή («псюхе» – дихання), πνευμα («пневма» – подих, вітер), якими душа позначалася в старогрецькій мові, і в латинських словах anima (душа, повітря) і spiritus (віяння, вдих, дух, душа). Слово «душа» на Русі означало, за визначенням В. Даля, "життєву істоту людини", що несе "безплотне тіло духу".

Навколо цього «повітряного» уявлення про душу шикуються спочатку філософські вчення. Геракліт Єфеський, у якого ми знаходимо першу в історії людської думки теорію походження душі, учив про її виникнення унаслідок випаровування води і міркував про вологу і суху душу. Розуму більше в душі сухої, більш схожої з космічним першовогнем, з якого утворився Всесвіт. Мабуть, він уявляв собі душу чимось на зразок хмари пару.

Надалі матеріалісти, на чолі з Демокрітом, почнуть будувати припущення про атоми, з яких складена душа, – круглі, гарячі і дуже рухомі. У Сократа ж, Платона та їх послідовників душа перетвориться на особливу ідеальну субстанцію, над якою не владні простір і час, а тіла – в скороминущі вмістища цієї субстанції. Людське тіло стане вважатися, в кращому разі, недосконалим знаряддям для втілення думок, що відвідали душу. А то і «оковами душі», платонівською печерою, де душа тужить серед тіней, живучи спогадами про кращий світ, звідки вона колись прийшла.

Проте початок більш серйозної науки про душу, психологію, поклали лише праці Декарта, особливо його пізній трактат «Пристрасті душі» (1649). Автор культурно-історичної теорії психіки Л.С.  Виготській вважав, що ще і в XX столітті дослідження афектної діяльності душі залишалося в площині декартових координат. Своє розуміння душі Виготській розробляв, спираючись на теорію Спінози, в якій убачав єдино можливу альтернативу психофізичному паралелізму Декарта, тобто вченню про незалежне, як би паралельне, існуванні душі і тіла та їх взаємодію.

Мислителі і богослови визнавали, що проблема людської душі належить до найбільш важких антропологічних питань, що відвіку були предметом обговорення для філософствуючих розумів і, при всій таємничості, відкриваючих шлях до всіляких гіпотез.

3. Нехристиянські теорії походження душі

Релігійне і секулярне мисленя створили немало різних точок зору на поняття людської душі та її походження: від теорії неіснування душі (атми) в буддійській філософії до теорії про польове (енергетичне) походження душі. Окреме місце тут можуть зайняти народні уявлення відносно цього питання.

3.1. Іудаїстські теорії

Іудаїстські теорії Одних тільки теорій іудаїстського походження є декілька. Розглянемо хоча б дві з них.

На думку прихильників  хасидизму те, що люди володіють різними схильностями, пояснюється різним походженням людських душ. Так, душі, що походять від рівня інтелектуальної сфери (Хохма, Біна, Даат), виявляються в людині схильністю до інтелектуальної діяльності. Душі, що походять від емоційного рівня (Хесед — любов, Гвура — страх), схильні до інтелектуалізації, забарвленої тими або іншими емоціями. Той, чия душа походить від рівня Хесед, схильний до рішень, що «йдуть назустріч», а той, чия душа походить від рівня, Гвура, схильний до строгих рішень і т.п. Люди, душа яких походить від рівня сфіри Малхут, схильні до практичної дії. І якщо така душа походить від інтелектуальної сфери (Хохма, Біна і Даат) рівня Малхут, то людина, що володіє нею, схильна до інтелектуальної діяльності, пов'язаної з практичним застосуванням. Відтінки нескінченні, оскільки десять сфірот, джерел що всього існує, у свою чергу складаються кожна з десяти сфірот і т.д. до безкінечності.

Згідно книги «Танья», яка є викладом віровчення Хабада — одного з напрямів в хасидизмі – Бог створив світ виключно для євреїв. «Царство Його — лише народ Ізраїля». Душі євреїв, яких нібито реально налічується всього 600 тисяч, є частинками самого Бога. По «Таньї», існують два види душ: Божественна і тваринна. Божественною душею володіють, нібито, тільки євреї. Євреї також володіють тваринною душею першої категорії. Вона є невидимою життєвою силою, що міститься в крові і підтримує життя тіла.

Ця душа походить з якогось духовного джерела, що іменується «кліпат нога» (сяюча нечистота), в якій частково є добро і яка пов'язана з деревом пізнання добра і зла. Від неї отримують життєву силу всі кошерні (дозволені в їжу) тварини, а також рослини. Але існує і інша тваринна душа, нижчого порядку, якою нібито володіють виключно неєвреї. «Проте душі неєвреїв походять від інших, абсолютно нечистих кліпот, в яких немає добра абсолютно...» (гл. 2, з. 41). Рабин Шнеур-Залман був переконаний в тому, що неєвреї позбавлені Божественної душі, і, отже, позбавлені духовного життя! Їх душі, за його твердженням, походять від якоїсь нематеріальної суті, іменованої «Ситра ахара» (інша сторона), роль якої тотожна ролі диявола або духу нечистоти в християнській теології.

Без сумніву, ці мітичні вчення не мають нічого спільного християнським поглядом на питання походження душі.

3.2. Теорія перевтілення душ

Теорія перевтілення душ Вчення про перевтілення (реінкарнацію, метемпсихоз) разом з супутньою йому доктриною про карму або вчення про духовну причинність є одним з найміцніших каменів, закладених у фундамент філософії йогів, така ж по суті її роль і у всій сукупності систем східної філософії і думки. Згідно теорії метемпсихоза душа зазнає багатьох перевтілень (нових народжень в образі людини, бога, тварини), які здійснюються за законом карми.

В «Бхагават-Гіті» є такі слова Крішни, звернені до Арджуни: "Як душа, що вдягнулася в це матеріальне тіло, проходить досвід дитинства, юності, зрілості і старості, так само точно в належний час вона перейде в інше тіло і в інших втіленнях знову житиме, діятиме, виконуватиме своє призначення. – Ці тіла, які грають роль оболонок для займаючих їх душ, – кінцеві речі, речі моменту, а зовсім не Реальна Людина. Вони гинуть, як гинуть всі кінцеві речі, і нехай гинуть".

Часом ідею перевтілення виводять не з класичної індійської метафізики, а з популярного поняття про переродження, яке було широко поширене в Індії і звідти запозичене окультними і теософськими школами XIX і XX ст. Йдеться про неоіндуїстський окультизм, про теософію Блавацької-Безант і антропософію Рудольфа Штейнера. Вони дійсно у прямому розумінні сповідають доктрину про багатократні втілення індивідуальної душі.

Деякі апологети ідеї перевтілення душ  стверджують, що «з самої зорі історії, письмової або міфічної, метемпсихоз був прийнятим віруванням більшості розвинених людей», і більше того, «отці ранньої християнської церкви (?), гностики, маніхеї та інші секти, що існували серед перших християн, однаково трималися цього вчення.» Такі ствердження слід визнати помилковими. Насправді ж, згідно слів прот. Олександра Меня, «Релігії Шумера, Єгипту, Вавілона, Хетти, Ассірії, Фінікії, Ханаана, Ірану, Риму і Китаю нічого не знають про реінкарнацію.» Складніше йде справа з грецькою релігією. На відміну від вірувань Китаю, Риму і Передньої Азії, вона дійсно в деякі періоди і в деяких школах визнавала метемпсихоз. Але, як справедливо підкреслював С. Франк, віра в переселення душ серед греків була завжди лише випадковим і винятковим явищем. Що стосується вчителів християнської церкви, то лише Оріген припускав переселення душ, але сильно коливався (принаймні так затверджує св. Ієронім). І, як вийняток серед християнських сект, тільки по віруванню хлистів (христововірів) душа людини по смерті переходить в тварину, але тільки тимчасово, до народження нової людини.

Властива людині приземленість духу перешкоджає їй уявити реальність якихось інших вимірів буття, тому теософська теорія реінкарнації привертає багатьох тим, що таємнича і важко уявляєма посмертність вводиться нею в рамки звичного і відчутного. До того ж в світлі цієї доктрини таємниці життя нібито стають з'ясовними і зрозумілими. Особливо спокуслива простота, з якою тут вирішується питання про причини страждань і обдарованості. Легко може здатися, що адепт вчення про реінкарнацію отримав в руки ключ від всіх загадок буття. І тому справедливе зауваження Бердяєва, який вважав, що популярність теософії і антропософії пов'язана саме з вченням про перевтілення.

Адепти східних культів окрім єгипетської релігії, намагалися знайти вчення про реінкарнацію і в Старому Завіті. Вважали, що про нього свідчить декілька місць Біблії.

Так, Бог, посилаючи на проповідь пророка Ієремію, говорить йому: «Раніше, ніж Я утворив тебе в чреві, Я пізнав тебе, І раніше, ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе»  (Ієр 1, 5). Але, як стає зрозумілим із тексту, тут йдеться зовсім не про перевтілення, а про божественне передбачення: Бог призначив Ієремію до служіння ще до того, як той народився.

У псалмі 89 ми читаємо: «Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини!» (Пс. 89, 3). У цьому також убачали натяк на реінкарнацію. Насправді ж приведені слова лише перифраз іншого біблейського вислову (Бут. 3, 19), що стосується смертності людини, яка, вмираючи, "повертається в землю".

Далі, в книзі пророка Малахії є такі слова Божі: "Ось Я пошлю до вас Ілію пророка перед настанням дня Господня, великого і страшного" (Мал. 4, 5). Проте і тут марно бачать вказівку на перевтілення. З тексту Біблії можна зрозуміти, що в Ізраїлі існувала віра в те, що пророк Ілія не вмирав, а був узятий Богом з землі. Про повторне явління пророка перед Судним днем і говорить текст пророка Малахії.

Отже, всі зусилля знайти в Старому Завіті вчення про реінкарнацію виявилися марними. Немає його і в ортодоксальному іудействі післяхристиянського періоду. Так, в Талмуді розвивається учення, близьке до думки отців Церкви, щодо того, що аж до загального воскресіння зберігається якийсь зв'язок душі з елементами тіла, що розпалося.

Для теософії було надзвичайно важливим знайти вказівки на реінкарнацію в Євангелії. Єдиним місцем в ньому, яке на перший погляд може тлумачитись в цьому сенсі, є слова Христа про Іоанна Хрестителя: "Коли хочете знати, Він - Ілля, який має прийти." (Мф. 11, 14). Але, по-перше, як ми говорили, Біблія розуміє тут не реінкарнацію Ілії, а явління непомерлого пророка. По-друге, сам Іоанн заперечував свою тотожність з Ілією (Ін. 1, 21). По-третє, приведені вище слова Христа мають абсолютно інший сенс: згідно пророцтвам, пришестю Месії повинна передувати поява пророка Ілії, покликаного помазати Визволителя на служіння. Цей аргумент книжники виставляли проти месіанської гідності Ісуса. Тому Христос і вказує на Хрестителя-Предтечу як на пророка, що виконав місію Ілії . Окрім цих слів, в Євангелії немає більше жодного вислову, який міг би дати привід для тлумачення у дусі вчення про реінкарнацію.

Християнство стверджує, що природа розуму полягає в свідомості, а тому продовження життя розумної істоти визначається продовженням свідомості. Якщо ж свідомість переривається, то покладена в основу субстанція може перейти в іншу форму і почати нове життя, але це вже буде життя іншої розумної істоти, а не тієї ж самої. Зважаючи на високу гідність особистості на питання, чи можна включити в євангельське світобачення доктрину сансари в її брахманському і буддійському варіантах, ми вимушені дати негативну відповідь.

4. Теорії походження душі в християнстві

Теорії походження душі в християнстві  Вчення християнства про людину і його душу, як і всі ключові положення цієї релігії, грунтувалися на відповідних цитатах з Євангелія з екскурсами в Старий Завіт. Думку про те, що Бог Творить душу людини виражають: Еклезіаст: «І повернеться прах в землю, чим він і був; а дух повернеться до Бога, Який дав його» (Еккл. 12:7); пророк Ісаія: «Так говорить Господь Бог, що створив небеса і їх розтягнув, що землю простяг та все те, що із неї виходить, що народові на ній Він дихання дає, і духа всім тим, хто ходить по ній» (Іс. 42:5, порівн. 57:16); пророк Захія: «Говорить Господь, що простягнув небо, заснував землю, і що утворив дух людини всередині неї» (Зах. 12:1). З усію ж ясністю це вірування Церкви старозавітною виразила благочестива жінка Іудеянка, коли в дні гонінні Антіоха, переконуючи дітей своїх прийняти смерть ради закону Божого, говорила їм: “Я не знаю, як ви з'явилися у чреві моєму: не я дала вам дихання і життя; не мною утворився склад кожного. Отже, Творець світу, Який утворив природу людини і влаштував походження всіх, знову дасть вам дихання і життя з милістю, оскільки ви тепер не щадите самих себе за Його закони” (2 Макк. 7:22-23).

У Другому посланні до коринфян апостол Павло досить рішуче заявляє про існування всередині тіла особливої розумної життєвої субстанції: "Бо всім нам належить з'явитися перед судилище Христове, щоб кожному отримати відповідно тому, що він робив, живучи в тілі, добре або погане" (2 Кор. 5, 10). Таким чином, в Євангелії був створений образ внутрішньої духовної істоти, але не були дані які-небудь додаткові її характеристики. Подальша розробка вчення про душу належала отцям Церкви, проте і вони не виробили повністю ідентичної концепції душі. Більш того, образність богословського викладу предмету неначе спеціально звернена до відчуття і уяви віруючого, а не до раціонального розуму. Автори весь час дають зрозуміти, що об'єкт дослідження знаходиться на межі реальності і божественної таємниці, яку не тільки складно, але і не потрібно конкретизувати. Безперспективність дебатів з даного приводу свого часу висловив Григорій Богослов, визнавши вирішення проблеми таким, що "перевищує людські сили".

Проте, хоч богослови визнавали, що ця проблема належить до "найбільш важких антропологічних питань", що відвіку були предметом обговорення для філософствуючих розумів і "при всій таємничості" відкривавших шлях до всіляких гіпотез, християнська думка знає три основні гіпотези що намагаються пояснити походження людських душ у нащадків Адама:

  1. гіпотеза передіснування (praecxistentianismus).
  2. гіпотеза творіння (creatiahismus).
  3. гіпотеза народження (traducianismus).

Найбільше число послідовників отримали дві останні теорії, причому жодна з них не була визнана християнським догматизмом єдино вірною.

4.1. Передіснування душ (праекзістенціанізм)

Передіснування душ (праекзістенціанізм) Згідно теорії про передіснування душ передбачається, що всі вони існують від створення світу, і до вселення в тіло живуть або в з'єднанні з Богом, тобто в загальній світовій душі або ж мандрують по тілах тварин, і потім кожна, коли народжується для неї тіло, в покарання або в нагороду, вводиться в нього, як в гостьовий будинок.  Такого погляду дотримувалися індійці, єгиптяни, перси та ін. Серед філософів цю точку зору розділяли Емпедокл, Піфагор, Платон. В християнстві ідея передіснування душ має своїм головним представником Орігена, який спирався на переконання Платона і платоніків і вчив, що спочатку або від віку створено Богом певне число душ або «чистих духів», з яких деякі, актом власної волі відпадаючи від божественного або вічного світу, втілюються в області буття матеріального і зазнають тут різну долю. Інакше кажучи, зловживання свободою зробило їх нерівноцінними в етичному відношенні і такими, що потребують "очищення" через втілення в земних тілах і в різній долі. До цієї думки схилявся також учень Орігена Євагрій з Понту. Климент Александрійський навіть міркує про те, чому душі пали в цю юдоль туги, і приходить до висновку, що напевно щоб розмножуватися.

Необхідно відзначити, що ця теорія зустріла абсолютне засудження і осуд з боку богословів і святих отців Церкви, суть якого полягала в наступному: таке розуміння походження душ, перш за все, суперечить внутрішньому досвіду: "Людина не має анінайменшого поняття про своє існування до народження, отже, вона не в праві припускати таке існування."  П'ятий Вселенський собор, засуджуючи думку Орігена про передіснування людських душ, ухвалив: "Церква, слідуючи божественним словам, стверджує, що душа твориться разом з тілом, а не так, щоб одне творилося раніше, а інше пізніше по вченню Орігена".  По словам представника Церкви східної блаж. Феодорита “свята Церква, віруючи божественному Писанню, учить, що душа твориться разом з тілом, але не так, щоб з самим сім'ям, з якого утворюється тіло, і вона отримала буття, але що, по волі Творця, вона відразу ж є в тілі після його утворення.”

Вчення про передіснування душ насьогодні використовується різними окультистами. Близька до цієї версії теорія визначення у реформатів. Справедливості ради треба сказати, що хоч Православ’я не розділяє цих поглядів, втім, на думку християнських богословів, в цій ідеї є і частина істини. Насправді "не весь "я" відбувся в часі; буттю особистості належить щось, що виходить за межі природи, що вкладене в неї Богом і що, отже, раніше початку буття її було в Ньому".

4.2. Творення душ Богом (креаціонізм)

Творення душ Богом (креаціонізм) На думку таких отців і вчителів Церкви як Кирил Олександрійський, Іоанн Златоуст, Єфрем Сирін, Феодорит, Амвросій та Іларій кожна душа окремо твориться Богом, причому деякі приурочують з'єднання її з тілом до сорокового дня утворення тіла. Засвідчили це з боку західної Церкви святий Лев, папа римський, і блаж. Ієронім. “Кафолічна віра, – говорить перший, – сповідає, що кожна людина по своєму тілу і душі, утворюється і одушевляється в утробі матерній Творцем усіляких, так втім, що залишається зараза гріха і смерті, перехідна від прародителя на потомство.” А блаж. Ієронім питає: “Звідки всі люди мають душі? Невже від батьків (ex traduce) подібно до нерозумних тварин, так що, як тіло народжується від тіла, так душа від душі? Чи розумні створіння, спав на землю по пристрасті до тіл, з'єднуються з людськими тілами? Або дійсно, як учить Церква на підставі слів Спасителя: «Отець Мій донині творить, і Я творю» (Ін. 5:17); і слів Захарії: «Господь, що утворив дух людини усередині нього» (Зах. 12:1); і Псалопівця: «Він творить серця всіх їх» (Пс. 32:15), щодня творить душі Бог, Котрого хотіння є вже діло, і Котрий не перестає бути Творцем?” Не згадуємо вже про окремих вчителів Церкви: Лактанція, Амвросія, Єфрема Сиріянина, Кирила Олександрійського, Генадія та інших, які ясно проповідують в своїх писаннях, що душі людські творяться Богом.

Безперечно, прийняттю цієї теорії слугувала висока гідність душі як такої, що не може мати земного походження і що мусить безпосередньо виходити з рук Творця. Недолік її полягає в тому, що вона вводить в природний порядок світу надприродне творіння, а також розвиває природний зв'язок поколінь людського роду між собою і робить нез'ясовним перехід як фізичних, так і етичних властивостей,  отже, і гріховного псування від батьків до дітей – перехід яких все ж таки підтверджується всезагальним досвідом. Проте і в цій думці є істина: "я" як неділиме має початок буття, але "я" не може бути зобов'язаним своїм буттям одному тільки подібному собі творінню, "я" – повинне зводити причину свого походження до єдиного Творця – Бога.

П’ятий Вселенський собор, визначивши, що душа твориться Богом окремо для кожного нового тіла, не встановлює: чи твориться душа від душ батьків людини, і в цьому тільки загальному сенсі складає нове творіння Боже, або ж кожна душа безпосередньо окремо твориться Богом, з'єднуючись потім в певний момент з тілом, що утворюється або утворилося?

Такий погляд на походження душі залишився пануючим в богословських школах, проте він свідомо відмовляється від всякого роз'яснення богословських і філософських труднощів, пов'язаних з предметом.

Читати далі >>>

// Теории происхождения души //

0 коментарі:

Дописати коментар



Популярні публікації